Відкритий лист до Прокурора УРСР
Глибокоповажані товариші! Дозвольте звернутися до вас з оцим моїм печальним листом. Пише до вас дика качка, селезень-крижень, осиротілий отець одинадцяти яєць.
Вислухайте мене, прошу я вас.
Цієї зими ми з своєю старенькою сірою качкою, дружиною моєю, зимували в Африці, на березі річки Нілу, де проживають крокодили.
Крокодил, звісно, пресмикающаяся люта й хижа, та не в крокодилах справа.
Там, може, ви чули, весь час англійка з Єгипту своє військо виводить і з цього приводу з тубільців самостійну бубну вибиває, так що зимувалося нам дуже тривожно: увесь час нервувалися й кріпко похудли.
От одного вечора, - це було чи в лютому, чи в березні,- прочули-сьмо по радіо, що на Радянській Україні заборонено весняне полювання.
Як же ж ми зраділи!
Ми літали з своєю старенькою понад нільськими берегами й весело посміхалися:
- Які ж хороші люди живуть на Україні! І яка людяна в них влада! Бо вона знає, що ніякої користі від весняного полювання нема, крім великої шкоди, бо птиця якраз прилітає, розмножується, щоб восени дати народному господарству великі прибутки, а спортсменам-мисливцям - чудовий і корисний відпочинок.
А ми вже подумували, куди б нам з Африки навесні податися на північ.
Прочувши таку звістку, зразу ж, не голосувавши навіть, вирішили:
- Тільки на Радянську Україну!
Подивилися ми з дружиною на карту та й кажемо одне одному:
- Оселимося ми давай недалечко біля Києва, біля столиці Радянської України. Там є озера, є болота і могутній Дніпро. Та біля столиці й люди культурніші, краще закони знають і поважають, отже, не зможе трапитися такого випадку, щоб хтось нас там покривдив: чи бабахнув у нас потайки, чи розруйнував наше кубельце.
Так і вирішили.
Вибрали ми собі таке болото, що зветься «Ковпито», у Броварському районі на Київщині.
Полетіли, прилетіли, вибрали містечко, звили гніздечко.
Старенька моя нанесла яєчок, вкрила гніздечко пухом і сіла на яєчка лупити каченята.
І от 11 квітня 1948 року пролітаю я над болотом, дивлюсь - ідуть двоє з рушницями. І прямують просто до тієї купини, де на гнізді сидить моя дружина.
Я стрімголов упав у кугу, кугою продерся до гнізда та до старої:
- Ідуть! З рушницями йдуть! Дивися ж, не поворухнись! Пригни голівку, вони не помітять!
А вона:
- Ой, боюсь!
- Мовчи, - кажу, - і нічичирк.
Ну, вона ж, знаєте, женщина, дама знервована, не витримала, злетіла.
Бах! - і мертвою впала моя старенька. Дивлюсь я на своє гніздо, дивлюсь на похололі одинадцятеро яєчок, дивлюсь і плачу.
Плачу і слізьми своїми пишу вам оцього листа.
Хто ці люди були, я не знаю, але ви, глибокошановні това-
риші, накажіть дізнатися про це в обласному відділі Спілки мисливців і рибалок. Вони знають, хто ці люди.
Кінчав я вже до вас оцього листа, аж ось підлітає до мене качка... не моя, бо моя вже ніколи не літатиме. Підлітає і теж плаче:
- Убив, - плаче, - мого любого селезня звір-людина на лузі, біля села Осокорки. Він там ще й рибу, злочинець, глушив толом.
Про що я вас прошу:
- Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченята, бо сам я не впораюсь. Пропаде ж одинадцятеро каченят.
Та й за всіх нас покривджених отими безсовісними людьми: навчіть їх поважати закони!
З глибокою пошаною до вас.
Дикий Селєзень-Крижєнь, неграмотний.
А за нього розписався дуже грамотний,
Остап