Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бровари, а потім звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на південь - на Донбас, з Донбасу - на Дніпропетровщино-Херсонщину та й зупинився на Правобережжі, біля Кам'янця-Подільського.
Сиджу собі, відпочиваю...
Аж раптом повз мене заєць тільки - шурх!
Я на нього:
- Тю!
А він мені:
- Не тюкай,- каже,- я не тільки твого «тю» не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки!
- Дивись,- кажу,- який хоробрий! Ану,- кажу,- підходь! Такого ще не бачив!
- І підійду,- каже заєць. І підійшов.
- Так чого ти,- питаю,- такий хоробрий?
- А того,- каже,- що я рекордсмен!
- Рекордсмен?
- Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин.
- Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?!
- Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про якого співають:
- Зайчику, зайчику, Де ти бував?
- У млині, у млині!
- Що ти видав?
Не «у млині, у млині» я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки бачив! А вони мене хотять фарами налякать! Не на того нарвались!
- Та що таке? Нічого не розумію!
- Ти знаєш,- каже заєць,- який тепер народ пішов?! Чорті й що за народі! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати нас ще не дозволено,- раптом якась лиха личина, здебільшого під градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчимось, як осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці... І багато нашого брата гине від такого не чуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж сам подумай: ми ще молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він, сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей?
Я сумно покивав головою.
- Таки справді сором! - кажу.
- Так ми тепер,- каже заєць,- мудрішими поробились. Тепер на кожній такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу сам ускакує в фари, а потім вивертами та зигзагами веде ту машину до ярка або до протитанкового рову... І там «форд» чи «адмірал» тільки трах! бах! трісь! - і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють державу, порушують закон і т. д., і т. ін.
- Ну, ну! - тільки й зміг я сказати.
- А ми,- каже далі заєць,- між собою змагаємось - хто скільки машин із ладу виведе... Так я найбільше їх винищив! Я - рекордсмен!
Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав. А заєць пік мене словом, допікав:
- А ти,- каже,- думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?! Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!
За людей червонів!