Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а потім звернете на межу, поміж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи ніби в діл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в ній на Покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі. Минете церкву, а потім Куликами, Куликами (це куток на селі, де всі Кулики живуть) аж за містечко вийдете. Вийшли ви за містечко й прямуйте далі. Перша дорога, праворуч, буде на Тернівщину, а друга - далі, на Шенгеріївку.
Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із вісім.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи межею поміж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років...
Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворі і весна, і сонце, - так і тоді вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, і все, бідна, кахикає, - навчить вас.
Так тільки через два роки вона вам скаже:
- Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам'ять вивчили! Оці:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
- От ви їх і вивчіть напам'ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що тако "цепкая"?
- Я знаю, - підносите ви руку, всю в чорнилі.
- Ну, скажи!
- "Цепкая"... То є ціпок, так це - патериця, вроді як хлопець, він, а "цепкая" так це - патериця-дівчинка, вроді як вона...
Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикає:
- Ні, не те, не те, - каже вона, - "цепкая" це така, що дуже чіпляється!
- Чіпка, значить? - вигукуєте ви з усіма в хорі.
- Ну да, чіпка! Так "чіпка" це буде по-нашому, а "цепкая" - це по-російському! Розумієте?
- Ага! - знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії' Андріївні:
По ниві проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чіпкою лободою.
- Та не "чіпкою", а "цепкой"!
- А я забув, що так треба! Так я вдруге!
- Ну, ну!
- Поросшей кашкою і...
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте:
- І чіпкою лободою!
Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою:
- Сідай!
Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я могилці її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дітки, пишіть! Кругленький! Оце й буде "О"! - а потім розглядає зошити:
- Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! І руки не дуже в чорнилі! На ось тобі - цукерка!
Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвіть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім березкою його зв'яжіть і несіть!
А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять, шелестять і лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тоді буде і ви, підстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!
А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горілку п'є.
Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з глечика п'ють.
А потім, як нап'ються, то й крикнуть:
- Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба сіна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? - питає мене куркуль.
- Поїду, - несміливо кажу я.
- От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеш! Добре?
- Добре!
- От і гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
- Дядьку! А що воно таке за дрохви?
- Хіба не чув?
- Не чув!
- Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
- Ага!
От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна, та ще кругом і бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горілиць на гарбі й намагаються співати:
Вилітали орли з-за крутої гори...
Але дотягали вони тільки до "крутої", а на "круту гору" видертись ніяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звідки знову "вилітали орли".
Так усю дорогу тільки те й робилось, що "вилітали орли", а що з тими орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, - для мене й залишилося тоді таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядьків каже:
- Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі боки! Дивився він довго, а потім і каже:
- Отам за ожередом ніби щось таке бовваніє! На конюшинищі! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! - каже мені дядько.
Поїхали межею...
Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюдн й туди, зліз, підійшов до гарби:
- Єсть! - каже. - Семеро! Тільки ж як до них під'їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені їхати.
- Ми, - кажуть, - їхатимемо та по дорозі непомітно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай ліворуч і об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потім завертай коні і їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! І не нокай, і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів?
- Зрозумів!
- Паняй!
Поїхали...
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) - побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися на конюшинищі.
Я все робив так, як казав мені дядько Дорош.
І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих птахів наближаючись.
І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, - знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік!
Під'їхав я до дядьків:
- То ти їх наполохав? - питає дядько Дорош.
- Їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!
- Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця! - зітхнув дядько Дорош. А другий:
- А ну їх к лихій годині! Підвертай до ожереду! Під'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону...
- А ти коням сіна підкинь! - наказав мені дядько Дорош, - та розгнуздай! Умієш?
- Умію!
Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарки наливали та закусювали. А потім співали, - і під ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а я на ослоні дрімав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
- Дрохва, - вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.
А дрохва таки справді дуже полохлива і дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Дорошем полювали: гарбу і воза обтикують бур'яном, гілками з листям, а потім, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотників. - А найцікавіший спосіб полювати дрохву - це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть.
Підкрадатися треба дуже обережно і дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кілометрів на три в степу, - лягайте й починайте лізти.
І все придивляйтесь, щоб так перелазити - од кущика травиці до кущика будяків чи бур'янцю якогось, кураю тощо...
Лізти найкраще на череві, кашкета - в кишеню, голову пригнути низько до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається!
Отак і підлазьте, підкрадайтеся!
То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадання ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, - то нічого, - то якраз і найсильніші і найпекучіші суть моменти полювання дрохви, - ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а він, дудак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок - півпідситка.
Та ше майте собі на увазі, що дрохвячий смалець не тільки для каші, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - він од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, півпідситка вишкварок і ніякої ні у вас, ні у сусідів бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
- Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання, на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті!
Дрібниці то все!
Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі.
Підлізти треба на постріл, - це, значить, метрів на п'ятдесят-шістдесят, не більше!
Шріт має бути крупний - два-три кулі, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрів з п'ятдесят!
Останні зусилля, ще метр - і дрохви... здіймаються й летять!
Ви стріляєте "у божий світ, як у нову копійку", сідаєте, дерете натільну сорочку і перев'язуєте коліна й лікті!
А потім уже потихеньку йдете додому.
І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не підкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже!
Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках...
Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пішов я проти вітру по буряках на те місце, де сіли дрохви.
Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець.
Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрів за сорок, - я вистрелив, і-о, радість! - одна з них каменем на землю.
Підбіг - єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше - дудочка, і до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого і не дивлюсь.
Домашні всі питають:
- Що за птиця? А я крізь зуби:
- Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші.
- Правда, що дрохву вбив?
- Убив!
- Коли ж на дрохву?
- Та заходьте, - кажу.
Підрахував я, скільки на дрохву прийде, - вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині:
- Знаєш, - кажу, - що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо!
- Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, - питаєте, - одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу:
- Приготуйте, будь ласка, на завтра!
- Дрохва? Е, ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім - добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде.
- Ну, добре! - кажу.
Сповістів я всіх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловік.
А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанії й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику!
Різноманітної там було, одне слово, дичини!
Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було "ні пера ні пуху", а потім співали.
На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту:
- Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?
- Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!
- Дрохва?! - перебивають вас. - Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця!
- Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що?
- Слава богу, що не часто вона трапляється, - перебивають вас ізнову.
А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам lege аrtіs* готував, при зустрічі ви кажете:
- Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як смажити?
- Не менше! - одказує Микола Іванович. - Тоді вона позбавляється специфічного, не дуже приємного запаху!
- Слухайте, - кажу, - Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два!
- Не витримає, - зогниє!
- От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
----------------------------------
* По-мистецькому (лат.)