ЛЕБІДЬ
1
Розчудесні місця на річці, на Північнім Дінці...
Вам ніколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, - обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змієва.
Зміїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харківської області, - він розлігся якраз на Північному Дінці.
У Змієві ви візьмете човна й попливете за течією Північним Дінцем...
А пливти вам треба в червні...
Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними краєвидами: ліворуч зеленітимуть заливні луки, - зелені вони, ті луки, зелені, та запашні, уквітчані і ромашкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку.
І скільки ви пливтимете, весь час вітатимуть вас своїм щебетанням веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки, підпадьомкатиме на вашу честь перепел і дерчатиме деркач.
З прибережного пісочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці, вкритій лататтям та білими лілеями, мов почесний вартовий, вас зустрічатиме сіра чапля.
На правому високому березі в кущах ліщини розриватимуться солов'ї...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Північний Донець ширшає, робиться многоводнішим, глибшає, - тут він упливає в ліс, - з обох берегів над ним схиляються зелені віти густо-зеленої вільшини, гостролистих кленів, струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева і ніби вітаються між собою, простягаючи одне одному зелені віти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, - острівець невеличкий на вашій путі буде, - зелений, зелений острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і кугою, і високим-високим очеретом.
А на тому на острові під розлогою, старою, дуплястою вербою курінь побачите, - благенький курінь, такий собі очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вітами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було...
І в курені зеленої трави наслано, щоб можна було при нагоді, чи як уже дуже очі злипаються, подрімати годину-другу.
Ген там гонів, може, за п'ять, як річкою, там уже пором буде, щоб з лівого берега на правий переправитися, - бо лівим берегом ген он аж куди пішли луки та й луки, та й луки, - а на правім березі величенька серед лісу галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, з садками, з городами...
Ах, який чудесний Коропів хутір!
І хатів за деревами та за садками не видно, і такі ж там соняшники, і така там квасоля, тичинами підтримувана, росте, - ну, просто вам як ліс...
Колишні хуторяни, а теперішні колгоспники вам одразу і скажуть:
- У нас не хутір, а рай!
А ви візьміть та їх і запитайте:
- А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полізуть:
- А навіщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свій єсть...
А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх пригорнути, ви їм скажіть:
- Ні, товариші, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привітно посміхнуться і скажуть:
- Могло буть!
Отакий Коропів хутір!
2
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропів хутір ви не пливіть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острівця, тільки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак біля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дід Кирило Іванович Дудка рибу вудить...
От вам і пощастило: вудочок нема, і ви спокійно стукнулися човном об берег...
Підвели голову, а на березі біля куреня дід Кирило Іванович Дудка сидить.
У солом'яному брилі й босий...
- Здоровенькі були, Кириле Івановичу! - весело ви до нього...
- Драстуйте, - він до вас...
- Живенькі-здоровенькі? Як рибка? - ви дідові.
- Порвало! - дід вам.
- Кого порвало?! Хто порвав?! - інтересуєтеся ви.
- Снасть! - сердито кидає Кирило Іванович. - Не бачите хіба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую і розплутати не можу! Сатана!
- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не відстаєте ви від діда.
- Хто ж, як не він!
- А хто він?
- Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дід і з серцем кидає на траву ліску. - Закурить нема?
- Закурюйте, дідусю! Закурили...
Помовчавши трохи, Кирило Іванович починає розповідати...
- Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз - смик! І знову-тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Ех, воно ж як і рвонуло! Ех же ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисака! Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви!
- Ну, Кириле Івановичу, невже ж таке велике?
- Їй-богу, як ночви! Сатана! Більше, як сатана! Хвостом по воді як уріже, й на дно! Я - смик! А волосінь - дзень! А я в воду з усіх ніг - лясь! І - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досі он мокрі! Босий ходю. Так з гачком і пішло! Біля грузила - перервало.
- Може, грузило волосінь перетерло?
- Е, ні! Перервало! Та хіба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кілограмів на двадцять! Не менше!
Вам краще повірити Кирилові Івановичу, щоб його не розгнівати, бо Кирило Іванович Дудка, як розгнівається, - замовкне, і ніколи в світі не розкаже вам, як він позатої весни на Лиманському озері лебедя стріляв...
Кирило Іванович дуже неохоче про того лебедя розповідає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб він у гніві на свого онука Васька розказав вам про той випадок, підкреслюючи:
- А все той гемонський Васько! Якби не він, був би лебідь мій...
3
- Ой, той мені Васько! І досі забути не можу, - починає Кирило Іванович, запалюючи цигарку. - Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звідси, від Дінця, кілометрів із дванадцять. І село Лиман називається, і озеро Лиман. Кілометрів на сім те озеро простяглося, аж до села Андріївки. Чудесне озеро. На ньому андріївські колгоспники силу качок свійських і гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А які там карасі!.. Вони й невеличкі, і не золоті, а сріблясті якісь, - а до чого ж смачні - і в юшці й на сковорідці. Харків'яни на базарі завжди питають: "Чи не лиманські, часом, карасі?" - "Лиманські!" - "Давайте, діду, давайте, спасибі, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А між тими озерами такий собі перешийок, метрів так із п'ятсот, а може, й більше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сідаєш у ямку й сидиш: качка вранці і ввечері тягне, перелітає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... і таки іноді добре попостріляєш... Да... От позатої весни, якось надвечір, прилітає Васько, онук отой мій гемонський, і ще з вулиці криком кричить:
- Діду-у-у! На Лимані два лебеді сіло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько біжить за мною й командує:
- Ви, дідусю, біжіть, сідайте в ямці, ми з Федьком побіжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сіли, на мілкому!
- Обережно, - кажу, - забрідайте, щоб не потопилися!
- Ні, там, діду, мілко! Не бійтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сів я в ямці, прикрився бур'яном, звів курки, чекаю... А як спускався з гірки, бачив, що справді на Лимані, недалечко від берега, з цього боку два лебеді плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедів підходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене і спина болить, уже й очі злипаються, і ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебідь! Коли ось чую Васьків крик: "Діду-у-у! Пильнуйте!" Підвівся я трошки в ямці, зирк у той бік крізь бур'ян, - бачу, справді знялися з озера лебеді І летять просто на мене. І низько, так низько пливуть... Білі, білі, - аж ніби блищать... Сонечко якраз заходить, і як сонячний промінь упаде на лебедя, - так у нього одно крило ніби золоте, а друге - срібне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - і той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять і руки підскакують. Ось-ось уже лебідь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вірно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лівого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку і за чуба себе вхопив! Підбігають Васько з Федьком:
- Чого ж не стріляли, діду?!
А я не сказав, а ніби аж заревів:
- Не спа-га-га-ли-ло!
Васько підбіг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.
- Та вона ж у вас, дідусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
- Як не заряджена?!
- Дивіться самі! - сміється Васько. - Де ж ваші набої?
Так отаке буває! Раз у житті довелося лебедя стріляти, і забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобі й швидше!
4
Ви не смійтеся з діда Кирила Івановича Дудки, бо він розсердиться...
А ви його так лагідненько запитайте:
- Весною це, дідусю, було? А чи дозволено тоді було весняне полювання, не пам'ятаєте?
- То ж бо й є, що не дозволено! Так хіба ж отямишся, коли Васько, як навіжений, кричить: "Швидше, діду, бо лебеді сіли!" Хіба той Васько не спантеличить?
- А цієї весни, дідусю, сідали лебеді на Лимані?
- Сідали! Васько бачив!
- І що: не прибігав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедів стріляти?
- Таке скажете? Тепер Васько в піонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатів, що ото птицю оберігають! Так такий завзятий, що як побачить когось із ружжом у заборонений час, - зразу до сільради! Та ще й мені навесні наказує:
- Ховайте, дідусю, рушницю аж до осені! Кирило Іванович Дудка докурив цигарку і взявся знову розплутувати снасть...
Мовчав, мовчав, а потім додав потихеньку:
- Та воно, може, й краще, що тоді ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навесні лебедя встрелив.
...Тепер ви можете пливти Дінцем на Коропів хутір і далі повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...