Чудесна пташка. Мініатюрна курочка. Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, отакусінькі, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матінко-квочечко!
Та де ж тобі квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, і на ворога кидається, як він її дітонькам загрожує. Нічого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дітки наші співають:
Десь була, десь була перепілочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землі припала...
Любить наш народ перепілку: і в дитинстві любить,, і в зрілах літах її він любить.
От, приміром, іде полем заклопотаний голова артілі. Голова в голови розколюється од думок різних:
- А чи закінчили сьогодні шаровку?
- А чи пропололи озиму пшеницю?
- А чи...
- А чи...
Раптом із яровой пшениці стаккато:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
Зморшки на лобі в голови розгладжуються, очі яснішають, все обличчя лагіднішає, розгортаються на його вустах пелюстки усмішки, він зупиняється І починає рахувати:
- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, і б'є ж!
От і відпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела і тоді, коли він у сітчаній клітці під стріхою у дворі б'є!
Любить наш народ перепела і тоді, коли його повна ринка і коли він, присмачений сметаною, стоїть на столів а хазяйка у вишиваній сорочці паляницю крає.
Чудесна пташка!
* * *
"Вечір.
Ніч..."
Хай дарує мені Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагіат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що він укупі з усім радянським народом теж любить перепілку.
От коли вже літній вечір настає - я в цей час до матері:
- Мамо, я з дідом Махтеєм перепели піду ловити!
- Ще не набігався?
- Пустіть, мамо! Їй-бо, пустіть!
- І коли воно набігається? Цілісінький божий день, ну, як та дзига!
- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, і не сопуть, і не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хліба за пазуху - і до воріт. А мати:
- Ти хоч чумарчинку накинь!
- Ат! - кидаєте ви, і вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому спориші мчите до діда Махтея, що живуть у Василлі, на забаштах, і що їхній Павло нашу Степаниду держить.
Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепілочка до себе перепела кличе. Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть.
А сітка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дід Махтей уміють такі сітки виплітати - і на перепелів, і на рибу, і на метелики!) - так сітка, ніби найніжніше вирізування, що Ганна собі ним сорочки мережить, - вона вже у діда в кошику лежить, а біля кошика стоїть клітка, сіткою напнута.
У ту клітку дід упійманого перепела пускатимуть, і не пруттям клітка заплетена, а напнута сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманий перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив.
Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть вирватись, і до крові розбивають собі голівки об тверде пруття. А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться.
- Драстуйте, дідусю! - хекаєте ви.
- Здоров, здоров! - кажуть дід Махтей.
- Підемо, дідусю? - боязко запитуєте ви, і так вам хочеться аж у самісіньку душу дідусеві вскочити. - Підемо? Ох, і патьпадьомкали, як з татком з сіножаті їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
- Патьпадьомкали, кажеш?
- Ой, дідусю! І досі аж у вухах лящить!
- Лящить, кажеш?
- Ох, і лящить! Штук сто!
- Сто, кажеш?
- А мо' й ціла копа?
- Копа, кажеш? А що більше - чи копа, чи ^ сто?
- Копа, дідусю, більша! Копа, як яєць, то повнісінький кошик!
- А як сто?
- А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то
тільки на яєчню.
- Іч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клітку не
влізуть!
Так ми не всіх ловитимемо!
- Ага! Ну, тоді, мабуть, підемо. А я думав, що цілу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всіх, тоді підемо!
Ну, тут уже такий іде вистриб, що Бровко починає й собі стрибати, і вже ви на сіні біля хліва верхи на Бровкові сидите й того Бровка лоскочете.
- Не пустуй, - кажуть дід, - бо ще вкусить!
- Не вкусить! - ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком із сіна на спориш.
- Ну, збирайся, підемо! - кидають дід.
- А ви, дідусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?
- Взяв!
- А дайте я сюркну! Один тільки раз!
- Ходім, ходім! Потім сюркнеш!
Пішли...
* * *
Ну, ще раз:
"Вечір.
Ніч..."
Власне кажучи, вечір уже минув, і вже сама ніч!
Я не буду ні в кого запитувати, що таке українська ніч, бо ще сто з гаком літ тому Микола Васильович Гоголь запитував усіх:
- "Знаете ли вы украинскую ночь?!" І тут же з сумом дорікав усім:
- "Нет, вы не знаете украинской ночи!"
Так це ж було більш як сто тому літ!
А за ці сто з гаком літ, я гадаю, ви вже придивилися і знаєте, що воно таке за українська ніч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночі з дідом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на діда й думав:
- Та не викручуйтесь, дідусю, не викручуйтесь, бо співає у вас душа, їй-бо, співає:
Ніч яка, господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай...
- А як ваша, дідусю, душа цієї пісні проспіває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зітхнете, а потім знову в душі вашій, дідусю, зривається:
Місяченьку блідолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не світи, бо вже немає
Тієї, з котрою кохавсь...
Та не про те мені тої ночі думалось, не про те гадалось! Найголовніше, що мене цікавило:
- Чи ж патьпадьомкають? І чи ціла копа патьпадьомкає?
Тільки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
За ним другий, а там іще, й ще, й ще!
- Ага, дідусю, чуєте?
- Чую!
- А копа буде?
- Дві коли!
- Аж дві? Ого!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч стіна озимої пшениці. А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники...
Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку.
- Держи, - кажуть.
Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають, розпрямляють.
- Занось!
От ми з дідом заносимо сітку й напинаємо її на пшеничні колоски біля самої межі.
Дід тоді витягають манок і починають:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дідусь ізнову:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось ліворуч, мов молотком:
- Пать-падьом!
- Сюр-сюр!
- Пать-падьом!
І на кожне дідове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
- Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
- Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько він! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" і "пать-падьом" ніби біля самісінького вашого вуха!
- Ха-вав!
Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить він голівкою сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю!
- Ха-вав!
Дід Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
- Ха-вав!
Дід Махтей раптом б'ють у долоні і встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сітку й заплутується.
-Ага, парубче, - посміхається дід Махтей, виплутуючи сіренького переляканого птаха з сітки. - А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бігати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Він підстрибує в клітці, б'ється голівкою об м'яку сітіку і знову падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче тріпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене?
- Та не стрибай, дурнику, не стрибай! - умовляє перепела дід Махтей і прикриває клітку свиткою. І знову:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр!
І знову десь аж у гречці:
- Пать-падьом!
І другий уже в клітці... І третій!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зірок тих, зірок! Скільки ж кіп тих зірок на небі?
В очах у мене щось ніби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очі і солодко-солодко позіхаю. І ледь-ледь чую, як дід Махтей говорить:
- Е, парубче, заснув!
А потім обгортає мене щось тепле. То дідів піджак. І я вже не чую ні "ха-вав", ні "пать-падьом". І тільки вже під ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-під дідового піджака вилазити, чується:
- Вставай, синку, вставай! Додому підемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-під піджака до клітки, а там аж сім!
- Ого!
- Ну, пішли, синку, пішли...
* * *
З рушницею полюють перепілки восени, коли вже просо вклоняється хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самі стерні та копи, та скирти...
От тоді на просищі з собакою інтересно настріляти повнісінький ягдташ перепілок...
Ситі вони тоді дуже...
Вони запливають тоді жиром і, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
- Піль! «Бах!» Єсть!
- Піль! «Бах!» Єсть!
Так що ви маєте повне право потім усім говорити:
- За якусь годину-півтори мій Ральф подав мені шістдесят сім перепілок! Насилу встигав.
- Піль! «Бах!» Єсть!
- Піль! «Бах!» Єсть!
От собака! Ах, і собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шістдесят сім перепілок, не забувайте двох правил після перепелячої охоти.
Перше: обов'язково почистіть рушницю!
Друге: не об'їдайтесь!