Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.
Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка.
Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій території - і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.
За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
- На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два виводки. Поїду, чотири-п'ять лисичок тарарахну,- от воно: тобі горжетка, мамі горжетка, бабушці горжетка, дєдушці горжетка. Це як чотири! А як п'ять,- то й мені горжетка.
Полювати на лисиць,- одягатись треба дуже тепло, бо - зима, доводиться стояти на гону довгенько,- лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть,- замерзнути можна.
Треба вам знати, що звір,- коли його піднімуть і поженуть гончаки,- робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.
Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято,- отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стати на місці й чекати та стежити, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон,- знайте, що звір іде до вас!
Стежте тоді пильно!
Голос наближається, наближається, наближається. Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!
Бах! - і нема нічого...
Заєць робить невеличке коло, лисиця - більше, а вовк- той іще більше.
Чекати іноді доводиться довгенько,- отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
- Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, а чорнобурка - очей одірвать не можна.
- Добре-добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас, на Україні, чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!
- Рідко?! Повні комісійні крамниці!
- Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
- А песці там єсть?
- Єсть!
- Білі чи голубі?
- Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі - білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!
Взагалі збори полювати лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...
В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:
- їй-богу, аж два лисичачих виводки!
Йосип Євдокимович старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:
- Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій,- що й оком її не охопити, - ковдрі мільярди діамантів. Докучай і Бандит - на смикУ.
Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків,- його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає,- він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову - вперед.
Нервує Бандит.
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:
- Пусти,- мовляв,- дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
- Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
- Гаразд!
- Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться,- ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
- Добре!
У ліщині затишно-затишно.
Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду.
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...
- Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од ріпиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги.
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався. То - білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки.
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжно-легесенький по снігу «чирк».
То лисичка з пічного полювання у ярок одпочивати пішла.
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
- Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша...
Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:
- Гав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім - спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»...
Погнав, значить...
На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Погнали лисицю...
Ну, тут уже у вас пульс із сімдесяти двох ударів зразу на дев'яносто, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка...
- Спокійно! - сам до себе.- Спокійно! Перша горжетка на вас іде!
Метрів за п'ятдесят од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
- Бах! - легкий стрибок і червоного нема,- самий тільки білий фон...
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі. За ним Бандит:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла.
- Пильнуй, старий!
Аж ось:
- Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.
- Бий,- кричу,- старий, удруге, щоб певніше було!
- Кріпко лежить! - кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу.
Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича:
- Єсть? - питаю.
Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:
- Єсть! Он! За терном! Я стрибаю за терен...
Крутиться Докучай і смикає лівою ногою. Я падаю в сніг...
А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається.
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Горжетку ганяє...
Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли.
Вам дома й кажуть:
- Горжетка?! Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!
«Ладно,- ви собі думаєте,- ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками поїдемо».