ЛИСИЦЯ

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.

Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка.

Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій території - і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.

За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

- На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два виводки. Поїду, чотири-п'ять лисичок тарарахну,- от воно: тобі горжетка, мамі горжетка, бабушці горжетка, дєдушці горжетка. Це як чотири! А як п'ять,- то й мені горжетка.

Полювати на лисиць,- одягатись треба дуже тепло, бо - зима, доводиться стояти на гону довгенько,- лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть,- замерзнути можна.

Треба вам знати, що звір,- коли його піднімуть і поженуть гончаки,- робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.

Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято,- отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стати на місці й чекати та стежити, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон,- знайте, що звір іде до вас!

Стежте тоді пильно!

Голос наближається, наближається, наближається. Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!

Бах! - і нема нічого...

Заєць робить невеличке коло, лисиця - більше, а вовк- той іще більше.

Чекати іноді доводиться довгенько,- отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

- Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, а чорнобурка - очей одірвать не можна.

- Добре-добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас, на Україні, чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!

- Рідко?! Повні комісійні крамниці!

- Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

- А песці там єсть?

- Єсть!

- Білі чи голубі?

- Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі - білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!

Взагалі збори полювати лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...


В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:

- їй-богу, аж два лисичачих виводки!

Йосип Євдокимович старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:

- Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій,- що й оком її не охопити, - ковдрі мільярди діамантів. Докучай і Бандит - на смикУ.

Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків,- його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає,- він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову - вперед.

Нервує Бандит.

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:

- Пусти,- мовляв,- дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!

Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

- Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

- Гаразд!

- Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться,- ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

- Добре!

У ліщині затишно-затишно.

Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду.

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...

- Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од ріпиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги.

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався. То - білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки.

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжно-легесенький по снігу «чирк».

То лисичка з пічного полювання у ярок одпочивати пішла.

Значить, єсть!


Легенький свист.

То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

- Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша...

Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:

- Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім - спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»...

Погнав, значить...

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:

- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Погнали лисицю...

Ну, тут уже у вас пульс із сімдесяти двох ударів зразу на дев'яносто, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка...

- Спокійно! - сам до себе.- Спокійно! Перша горжетка на вас іде!

Метрів за п'ятдесят од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

- Бах! - легкий стрибок і червоного нема,- самий тільки білий фон...

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі. За ним Бандит:

- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла.

- Пильнуй, старий!

Аж ось:

- Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.

- Бий,- кричу,- старий, удруге, щоб певніше було!

- Кріпко лежить! - кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу.

Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича:

- Єсть? - питаю.

Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:

- Єсть! Он! За терном! Я стрибаю за терен...

Крутиться Докучай і смикає лівою ногою. Я падаю в сніг...

А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається.

- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Горжетку ганяє...


Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли.

Вам дома й кажуть:

- Горжетка?! Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!

«Ладно,- ви собі думаєте,- ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками поїдемо».