1
Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповідку:
"Не бійсь вовка, - сідай у хаті".
Вовк-хижак і хижак лютий, кровожадливий, - проте боятися його нема чого.
Кіндрат Калистратович Моргниоко давній і досвідчений убийвовк, - так він усім розповідав і всіх учив, що вовк - звір надто полохливий і боязкий.
- Ось послухайте, - казав усім Кіндрат Калистратович. - Живу, як знаєте, я на хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, гвалт, - вівці: "ме-е-е!" та й у хліві, - а хлів поруч, - корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху-шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк-звір кріпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б "неприятність" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Калистратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду... А Кіндрата Калистратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
"Не бійсь вовка!"
Полювати вовка - це для мисливця і честь, і обов'язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
- Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од'їли.
- А де це Вербовий хутір?
- Од Зачепилівки кілометрів не більш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в'їдете...
- А вовки хіба в самому хуторі?
- Ну, на хуторі спитаєте кривого Степана, - він знає, де вовки. Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правов не вибрав.
- Чи не в Перещепиному це лісі? - кидає Кіндрат Калистратович.
- Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм більше бути, як не в Перещепиному... І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
- Закурюйте?
- Так почекайте, - устряв знову Кіндрат Калистратович. - Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине - воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий - так він же біля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
- Мо, й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка. Ох, і вовка там! Як завиють, - волосся дротом!
- Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це - в Кучерявій!
- Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, - його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.
- Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!
- Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!
- Закурюйте!
- Спасибі. Так, як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, - государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!
2
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.
- Тррр! Драстуйте, бабусю!
- Драстуйте!
- Де тут, скажіть будь ласка, кривий Степан живе?
- Кривий Степан?
- Еге! Охотник!
- Так він же тепер не охотник: він без правов! А живе він... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в'їдете.
- Спасибі, бабусю!
- Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
- Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
- Та куди ж ви? Вже проїхали!
- Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
- Дивись, а я думала - четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямісінько в двір.
- Драстуйте, Степане! як вас?..
- Іванович...
- Степане Івановичу! Це ви охотник?
- Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...
- Вовки, кажуть, одолівають тут вас?
- Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, ті, конешно, попадаються. І густенько... Лисичку іноді торохнеш... Буває...
- А троє овець хто зарізав?
- Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика...
- А телиці зад хто од'їв?
- Що ви, товариші? Це - брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од'їдать... Хто ж це вже підкопується?!
- Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!
- Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони - "зади од'їдають"? Хай знімають, коли не вірять!
Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.
- Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
- Говорили, що кілометрів за п'ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од'їли... Не знаю тільки кому - чи телиці, чи комусь іншому...
3
- Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, - каже Кіндрат Калистратович. - Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, бо має і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я як фахівець у цій справі навчу вас, як полювати вовків облавою.
- Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.
- Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од'їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З'їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лісі тихо-тихо... Іноді тільки трісне гілочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...
Ви стоїте й "прочісуєте" зором свою територію: де стежка, де галявина, - щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде - чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків... Не ліс там у загонщиків, а пекло. - Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! - Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки - то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки - атомна бомба. Стрибок зайця - мінімум стрибок жирафи. Лисиця - тигр. А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин - стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от - між кущами - мельк! - сіре. Раз на мене - вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще - постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, - на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
- Скільки взяли?
- Трьох!
- Скільки пройшло?
- Два!
- Ех, ви! Як же це ви зівнули?!
І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави...
- А тоді, пам'ятаю...
- А тоді...
- А раз...
Та що там говорити...
Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь.
Слухачі зачаровані...
4
Ідете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, аж ген-ген - куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій - батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:
- Н-н-н-о! Н-н-н-о!
- Куди летиш, дядьку?
- Вовк!
- Де?
- Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но! Кіндрат Калистратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:
- Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо...
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
- Он! - аж скрикнув Кіндрат Калистратович.
Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
- Хлопці! - шепотить Кіндрат Калистратович. - Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, - легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калистратовича.
Підпустивши звіра метрів на п'ятдесят, Кіндрат Калистратович вистрілив.
Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом із садка крайньої хати одчайдушний крик:
- Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповідання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
- П'ятдесят і не менше!
Зійшлися на тридцяти.
- Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далі, Кіндрат Калистратович говорив:
- Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле...
А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:
- Тільки ж той був без цуценят.